Для мене філософські курси в аспірантів КПІ – це завжди відкриття. Протягом 15 років – у заняттях з практичної риторики, наразі – у розмислах про філософію науки. Відкриваються справжні скарби талантів й оригінальних думок у слухачів. За моїми спостереженнями, коли технічний розум поєднується з гуманітарним інтересом – виходить така «горюча суміш» креативу, що її вплив залишається у пам’яті надовго.

         Чимале враження отримую від нинішнього семестру, який триває онлайн, в умовах воєнного стану, в атмосфері пролонгованого  стресу і виключної турботи. Помічаю не тільки я, а й мої колеги, що наразі у нашому спілкуванні з PhD і  студентами виявляється якась особлива щирість і душевність, відвертий обмін ідеями та життєвими історіями, яскраво прориваються назовні споконвічна воля людини до пізнання світу і бажання самовдосконалення. Здається, у ці трагічні й водночас величні часи з багатьох людей наче злітає пил фальші й формальностей, стає усе ясніше, хто чого вартий. 

         А наші аспіранти варті уваги і поваги. Можна було б багато розповідати про те, що періодично лекційний формат перетворюється в інтерактив і навіть у суперечки з суто філософських проблем та «вічних» питань.  Але найбільше мене вразило прохання одного з аспірантів, Владислава Гончарука,  вибачити його за пропуски занять з причини роботи для ЗСУ і коротка розповідь про цю діяльність. Безперечно, це заслуговує більш розлогого оповідання, що й зрештою представлено у жанрі інтерв’ю.

Отже знайомтеся – Владислав Гончарук, 25 років, аспірант спеціальності «Атомна енергетика» Інституту атомної та теплоенергетики КПІ. Наразі дистанційно вчиться і паралельно працює у штаті однієї з атомних станцій України. У вільний від основної роботи час переважно наодинці, а інколи з парою друзів, виробляє унікальні деталі для військових машин і зброї ЗСУ, вкрай необхідні на фронті.  

М.П. Владиславе, як Ви опинилися на атомній станції? Це був свідомий вибір роботи?

В.Г. Так.Мене давно захоплювала сфера атомної енергетики, і я радий що працюю саме тут, хоча потрапити сюди було нелегко. Я пройшов суворий відбір, низку співбесід, перевірки СБУ і чекав півроку, поки отримаю згоду на працевлаштування. Проте я займаюся справами не зовсім за обраною спеціальністю навчання. Аспірантура для мене – це глобальний шлях подальших наукових розвідок та інтелектуального зростання, а на станції я – електрослюсар 4 розряду і дуже задоволений тим, що роблю. Адже з дитинства мріяв щось майструвати власними руками і бачити наочно результат. Пам’ятаю, з якою наснагою ще школярем читав журнал «Юний кібернетик». А коли в магістратурі захопився електронікою та фізикою – зрозумів, що усе недарма: треба йти за власним покликом.

М.П. Після Чорнобиля багато спеціалістів стороняться АЕС. Тим більш зараз, коли, як ми знаємо, біля локації саме вашої станції були загрозливі «прильоти», Ви не боїтеся ризиків? І, до речі, чому так відкрито називаєте своє прізвище, місце роботи?

Навчання за спеціальністю та практичний досвід мене переконали: АЕС – потужна захищена махина. Щогодини перевіряємо рівень радіації, і він дуже низький. Будівля загалом може витримати землетрус до 7 балів. Увесь колектив працює максимально узгоджено, відповідально. Я не ховаюся та не боюся, бо знаю: якщо, не дай Боже, сюди прийдуть рашисти – мені все одно не жити. Я – з такої сім’ї, де завжди на першому місті була совість і готовність жертовно боротися за справедливість та свободу.

М.П. Розкажіть, будь ласка, трохи про батьківську родину.

Мені дуже пощастило. Наша сім’я  щира і дружна: батько, мати, сестра і брат. Вважаємо себе справжніми українцями з покоління у покоління. Тато зараз служить в ЗСУ. Матір займається господарством. Раніше дня не проходило без теплих бесід за загальним столом, читання книг, обговорення новин, проблем в житті кожного. Ще до війни ми багато що пережили. Зокрема, у сестри була страшна хвороба, яку вдалося подолати. Батьки – віруючі люди і вважають, що відмолили доньку у смерті. Ми усі дуже цінуємо один одного… Я особисто атеїст, але Біблію інколи читаю і вважаю, що викладені там сакральні настанови життя – це універсальний моральний кодекс.

М.П. Повернемося до вашої особистої допомоги армії. Як Ви створили окремий цех з назвою «Паяло»?

Усе почалося з того, що я зрозумів: наші військові мають шалений дефіцит в деяких невеликих, але дуже актуальних речах, зокрема, в акумуляторах, рower вank, планшетах. Щоб їх зробити, я позбирав у друзів та знайомих, а через соціальні мережі – у небайдужих людей – старі комп’ютери, фрагменти електронних сигарет та з їхніх частин почав виготовляти важливі деталі. У ході роботи треба паяти дуже багато дрібних деталей, то ж цех й отримав відповідну назву. Спочатку усе робилося в маленькій однокімнатній квартирці, де ми мешкаємо із моєю нареченою. Потім я півроку оббивав пороги місцевого начальства, аби виділили приміщення, і зрештою домігся цього. Тепер в мене своя лабораторія і цех. Інколи вчу бажаючих аналогічній діяльності, але переважно працюю сам. Щодня виготовляю більше двохсот деталей для систем комунікації та  задля допоміжних систем зброї.

Вам допомагає хтось фінансово – місцева влада, держава?   

Я починав усе робити за власний кошт. Багато років купував досить коштовні інструменти, які зрештою вигідно продав, мав відкладені гроші на квартиру. Але прийшла війна, і я  свої фінансові запаси використав для головного: зробити вклад у майбутню Перемогу. Кошти пішли на вироблення перших 100 систем скидання для безпілотників та 7-8 позицій інших речей.  Окрім цього протягом воєнного року я розповідав про свою роботу у соціальних мережах, і досить велика кількість людей почала донатити на загальну справу. Що таке гроші? …Це – просто засіб, інструмент для інших завдань. Коли побачив Бучу, Ірпінь, коли подивився в очі тих, хто ризикує життям на передовій – я вирішив по максимуму допомагати, чим можу. Кажуть, у біженців формується т.зв. «комплекс того, хто вижив», але і в мене  він є, хоча я живу в Україні, але – не на передовій, не там, де справжні герої, які ризикують життям, ризикують здоров’ям, ховають побратимів, гинуть.

Усі ми знаємо також, що дуже багато для армії роблять волонтери. Проте зазначу, що певна частина волонтерів «здувається» від перевантаження. Це відбувається на моїх очах: завзято пакують гуманітарку, возять у потрібні напрямки, але через місяць-два втомлюються. Адже не усі були готові до того, що війна так затягнеться. Я працюю стаціонарно і постійно, і мене не зламати. Радий, що вдалося зробити процес допомоги неперервним. І додам, що й багато волонтерів залишаються незламними, як і наші воїни.

М.П. Скажіть, а кого Ви там періодично кличете Платон-Платон? Чи-то курс філософії пригадуєте?

Платон – це наш пес, бульдог. Справжнє його ім’я Даніель Дефо, а кличка – Платон. Досить інтелектуальна хазяйка в нього була колись. Але в певний час вирішила собаку втопити чи приспати. Заважала вона їй, набридла. Випадково дізнавшись про це, я забрав Платона, і тепер він – повноправний член нашої родини, хоча за розміром така собі домашня свинка. Важить більше 10 кг. Але до війни ставав чемпіоном на собачих змаганнях, має дуже шляхетне походження, зафіксоване у спеціальному паспорті. Любимо його, а він – нас.

М.П. Владиславе, що Ви побажаєте КПІ-шникам на фінал нашої бесіди?

О, тут як раз треба пофілософствувати. По-перше, я думаю, треба щось робити краще за інших і намагатися вчитися в інших людей якимось корисним речам. Знову повертаючись у дитинство, я пригадую, як намагався зрозуміти, у чому секрет мого однокласника, який вчився тільки на «5». Я б, може, також хотів бути взірцевим учнем, але не виходило, може, тому, що викладався тільки на тих предметах, які були найбільш цікаві. Але дуже поважав відмінника за його універсальність. І я помітив, що цей хлопець завжди був максимально охайним, з чистими нігтями рук, що у підлітків траплялося не часто. Зізнаюся, з тієї пори в мне завжди – чисті нігті та порядок в іміджі.

Щодо нашого університету, який я щиро люблю і поважаю, хочу пригадати Кодекс Честі КПІ. Зізнаюся, колись у роки студентства я з друзями навіть трохи глузував з цього документу. Яка може бути честь, коли ми, наприклад,  живемо у гуртожитках разом з тарганами, а взимку клацаємо зубами від холоду в аудиторіях? Проте зараз я маю абсолютно іншу думку і щодо цього документу, і щодо самої ідеї Честі. Це – найголовніше у будь-яких умовах життя. Честь – це чесність залишатися людиною. Бути охайним не тільки зовнішньо, а й душевно. Мати власну гідність та вміти відстоювати її. Мати совість. Інакше, якщо  розсиплешся морально – потрапиш у психологічну пастку. А там –  боягузтво, зрада, падіння духу. Тож бажаю кожному мати в собі кодекс честі і слідувати йому.

Розмову вела

Марина Препотенська, д. філос.н., професор кафедри філософії,

Член НСЖУ, НСПУ