Нещодавно на заняття з дисципліни «Інклюзивні підходи в організації та проведенні соціально-культурних заходів», яку викладає Наталія Вайнілович, завітала Леоніда Пономарьова. В Україні вона працювала журналісткою, займалася громадською діяльністю та викладала в Коледжі прикладних наук. Нині через повномасштабне вторгнення Леоніда вимушено мешкає за кордоном і порівнює український та європейський досвід доступності з позиції людини, яка сама щодня з ним стикається.
У межах курсу студенти та студентки спеціальності «Соціальна робота» розробляють проєкти партисипативних та інклюзивних заходів для різних спільнот. Щоб заходи для людей з порушенням зору були етично вивіреними, відповідали справжнім потребам і не перетворювалися на формальність, ми запросили до розмови представницю спільноти. Говорили про дуже практичні речі: як запропонувати супровід, не нав’язуючи його; чому матеріали краще надсилати заздалегідь в електронному вигляді, а не друкувати шрифтом Брайля; навіщо на заході кілька навчених волонтерів і хто проведе незрячих учасників до укриття під час тривоги.
Окремо обговорили «псевдодоступність», коли напис шрифтом Брайля є, а функції за ним немає, і надмірну допомогу, яка більше заважає, ніж допомагає. Леоніда наголосила, що найкраща стратегія – це просто запитати людину, що їй потрібно. Говорили також про коректну мову: «незряча людина», «людина з порушенням зору», але не «з вадами зору». Водночас, на її думку, важливіше від термінів перейти до реальних кроків: бюджетів, будівельних норм, озвучених світлофорів. Студентка, яка працює в центрі реабілітації з дітьми, отримала конкретні поради щодо залучення незрячої дівчинки до гончарства (точніше – як зацікавити до творення).
Для нас такі зустрічі є серцем курсу. Інклюзія починається тоді, коли ми готуємо події разом із тими, для кого вони, а не за них. Дякуємо Леоніді за щирість, гумор і готовність ділитися досвідом!
Детальна інструкція та посилання на реєстрацію: 
