ЛІСОВА ПІСНЯ – прослава єднання людини і природи!
Прем̓єра драми-феєрії «ЛІСОВА ПІСНЯ» відбулася у КИЇВСЬКОМУ АКАДЕМІЧНОМУ ТЕАТРІ ЛЯЛЬОК: ЗАМОК НА ГОРІ – 01.11.25р. Це був яскравий театральний вечір – атмосфера свята і мистецтва. На дійстві були присутні науково-педагогічні працівники ФСП і кафедри філософії.
Геніальний твір – «діамантовий вінець Українки» (М. Рильський) – ожив на сцені в новому прочитанні та творчому осмисленні нерозривного зв’язку людини з природою. Даний контекст дає змогу вести мову про потребу природної картини світу, в якій стверджується необхідність цілісності, єдності світу й людини, відповідальності людини за природу, гармонізації співіснування світу людини і світу природи.
Фольклорно-міфологічний матеріал твору, який Леся Українка пропустила крізь свою душу, допомагає дійти до глибоких філософських осягнень смислу людського життя, ствердження рятівної сили краси для світу, прихованої у високій, світлій духовності людини, в її здатності віднаходити гармонію у співвідношенні людини і природи. Ідея поєднання і гармонії цих світів – зберегти первозданність рослинного і тваринного світу й чистоту людської душі, яка здатна красою і сенсом одухотворювати цей світ. Адже істинне життя полягає в тому, щоб бути частиною природи, відчувати її красу і мати в серці «невмирущі сили життя». Саме наближення людини до природи є орієнтиром на шляху до ідеалу гармонії світу людини і світу природи, способом самовдосконалення, одухотворення світу в цілому через ті сили, які приховані в духовному єстві людини.
У виставі вдало відтворено історію розвитку людської душі крізь призму історії кохання як оспівування тої великої любові, яка керує сонцем і зірками, і всім сущим. Найчарівніша мить вистави – кохання Мавки й Лукаша. Тільки коли картина гармонії світу в першій дії (весняний пейзаж) увінчується взаємним коханням, вона набуває завершеності й довершеності. Останнє допомагає збагнути засадничість любові для світу і збереження життя, що вона також може надавати смисл і бути надметою всього.
Провідна ідея невмирущого твору – ствердження рятівної сили краси для світу. Краси в гармонії єднання людини з природою, жертовній любові й здатності прощати. Така краса здатна очищувати і відроджувати як людину, так і світ в цілому.
Закінчується вистава життєствердною думкою про вічність буття, невмирущу силу кохання, велич людини, здатної через привнесені в світ життєдайні смисли і красу, одухотворювати буття.
Текст: Анацької Наталії, Денисенко Наталії.
